Катерина Резнік – Заслужений майстер спорту з синхронного плавання, багаторазова чемпіонка світу та Європи, бронзова призерка Олімпійських Ігор в Токіо. У синхронне плавання потрапила випадково, однак саме в цьому виді спорту харків’янка досягла видатних результатів. Після успішної Олімпіади в Токіо, як і четверо партнерок по збірній, кар’єру завершила. Сьогодні Катя – професійний психолог та тренер.
Тимчасово живе у Франції, однак тренує дівчат у Швейцарії. Багато робить для допомоги Україні та планує повернутися на батьківщину. У розмові з журналістом Kamp-Sport Катерина відверто розповіла багато цікавого про свою кар’єру, вид спорту, який приніс великі успіхи і славу, своє захоплення психологією та роботу тренером, яку не планувала.
Кажуть, у Вас цікава історія з тим як Ви потрапили у секцію синхронного плавання. Я б сказала, що це смішна історія (сміється). Я хотіла займатися бальними танцями, але тато вирішив, що мені потрібно навчитися плавати і відвіз мене у секцію плавання. Батько свого часу грав футбол на хорошому рівні, тому він – людина спортивна. У басейні батько зустрів свого давнього друга, з яким разом грав у футбол – Валерія Гуртяка. Він сказав, що є секція синхронного плавання, що там дівчата танцюють у воді (сміється). Мені було п’ять. Тоді я вперше побачила великий басейн і як дівчата «танцюють у воді». Мене не хотіли брати, адже я була маленька зростом і мала лише 5 років. Зараз у цю секцію беруть з шести років, а тоді брали взагалі з семи. В басейні «Локомотив» я в 5 років і навчилася плавати, але боялася води. Думала, що на глибині можуть плавати акули (сміється). Пригадую, була ще велика проблема добиратися на тренування. Тоді не було такої логістики як є зараз. На тренуваннях, пригадую, інколи була лінивою. Якщо тренер на мене не дивилася, то це була можливість для відпочинку. Більший інтерес до синхронного плавання появився тоді, коли у мене почало щось виходити. Почала в голові собі ставити маленькі цілі і йшла до них. Рівнялася на іспанку Джему Мангуаль, дуже подобалися її виступити. І на Кубку світу 2015 року з нею зустрілася. Можна сказати, я зустріла свого кумира.
Поговоримо про твоє життя після завершення кар’єри. Де ти була 24 лютого 2022 року? У Харкові. Прокинулася від вибухів, це було жахливо. Перші кілька хвилин не могла зрозуміти що робиться. Після цього зібрала речі та переїхала до моїх батьків в Харківську область, а згодом – на західну Україну. Сьогодні тимчасово живу у Франції, тут працюю. Щоб мати змогу допомагати Україні, потрібно працювати. Тут працюю онлайн психологом у першій половині дня, а у другій – навчаю дітей синхронного плавання.
Більше інформації можна подивитися за посиланням.
